- Вадиме, якщо ти не проти, давай спершу поговоримо про проект УкраїнСКА. Навряд чи помилюся, припустивши, що його поява стала головною новиною з табору Mad Heads XL минулого року, і саме дебютний альбом УкраїнСКА ви зараз записуєте. Тож давай спочатку: коли, чому і як виникла ідея цього проекту?

- Фактично ідея виникла з того, що у нас в репертуарі з’явилися народні пісні. Причому першою нашою версією народної творчості я називаю не «Смереку», а ще в складі тріо Mad Heads ми зробили інструменталку, яка була побудована навколо української народної мелодії «Ой на горі та й женці жнуть». Ми тоді з неї зробили такий «спагеті вестерн», в дусі ковбойських саундтреків Моріконе. Так що цікавість до цього була давно. Просто після довгого рок-н-рольного періоду прийшло розуміння, що ми ризикуємо залишитися гарною копією західних груп, і щоб цього не сталося, треба привносити щось своє. Другий момент – це те, що коли ми багато виступали в Європі, граючи музику рокабілі та сайкобілі, нам наші тамтешні слухачі й прихильники часто казали, що вони чують в наших піснях слов’янські мотиви. Я не знаю, де вони їх там чули, бо ми навмисне цього не вкладали, але очевидно воно десь там було присутнє. Це просто наше коріння, мелодика, яка оточувала нас з дитинства. От і виникло бажання попрацювати з нею свідомо. Тим більше, що українська мелодика дуже багата і недостатньо використовується в сучасній музиці, а вона могла б збагатити як українців, так і світову культуру. Кожен, звичайно, робить це по-своєму, ми – так, як бачимо ми. Це ска-панк, це драйв і веселощі, все як і в Mad Heads XL, тільки українські народні пісні. Спочатку їх з’явилося декілька, вони дуже класно лягли на наш репертуар, на них бурхливо реагувала публіка, і вже тоді виникло бажання попрацювати над цим більше. Спочатку думали, що будемо просто в кожний наступний альбом включати по декілька таких речей… Але зрештою захотілося зануритися в фольклор з головою, і тому ми вирішили винести їх як окрему програму, як окремий проект – УкраїнСКА. На сьогоднішній день план такий, що, однозначно, вийде окремий альбом, і будуть існувати дві різних концертних програми: УкраїнСКА і Mad Heads XL. Так ми думаємо зараз. Можливо так і не буде, можливо все-таки ми будемо змішувати, як змішували до цього. У будь-якому випадку такий альбом вийде, зараз він активно записується. І я легко припускаю, що він може бути не єдиним.

- На якій стадії робота над платівкою?

- На стадії накопичення матеріалу.

- Де записуєте?

- У нас були експерименти з різними новими студіями, але все ж таки вирішили повернутися до студії, де ми записувалися багато років, де зробили не один альбом, – це White Studio. По-перше, вона динамічно розвивається і є можливість кожен новий альбом записувати на новому рівні, а по-друге, у нас дуже добре взаєморозуміння з хазяїном студії Олегом Білим: як на професійному рівні – він працює з нами як концертний звукорежисер, так і в плані людських стосунків – він наш давній товариш. Крім того, на мою думку, і не тільки на мою, він – один з найкращих звукорежисерів країни, як концертних, так і студійних. Ми давно знайшли спільну мову, і йому подобається те, що ми робимо зараз. Це також дуже важливо, адже одна справа – просто заплатити гроші професіоналу, інша, коли цей професіонал також є ентузіастом і горить процесом. В такій обстановці і створюється альбом УкраїнСКА.

- Звучить оптимістично!

- І взагалі, сама атмосфера на White Studio для нас майже домашня, ми почуваємося там дуже комфортно, і процес відбувається доволі легко. Зараз записані всі барабани і всі басові партії, хоча, можливо, будуть якісь мінімальні корекції. Більшість гітар записано і, в принципі, записані всі духові інструменти – але це для нас найбільш складний момент вже третій альбом поспіль, відколи духові стали основною складовою нашого звучання. Не дуже в нас вміють записувати духові і ми постійно з цим боремося. Той же Олег Білий має добру рокову школу, і те, що стосується барабанів, електрогітар, мене влаштовує на 100 відсотків – це дійсно європейський рівень. А з духовими постійно шукаємо як зробити краще, як наблизитися до світових стандартів. На попередньому альбомі Mad Heads XL ми переписували духові десь три-чотири рази, в цьому, сподіваюся, буде простіше, але бачу, що, як мінімум, один раз ми їх перепишемо (сміється).

- А скільки всього у вашому репертуарі народних пісень?

- На даний момент їх 20, і ми збираємося ще декілька додати. В альбомі буде мінімум 15 пісень. Можливо, ми туди ще бонусами включимо ті пісні, що увійшли до альбому Mad Heads XL «Надія є». Власне це, на сьогоднішній день, і є концертна програма УкраїнСКА. Хоча коли ми, наприклад, граємо повну програму в клубах, і є можливість показати взагалі все, що є, то туди ще входить пісня Володимира Івасюка «Дві скрипки», яку ми зробили на його ювілей до спеціального концерту. Але вона нам дуже подобається, і до того ж вона з яскраво вираженими фолковими мотивами, тому ми її граємо в цій програмі. Виходить ціла фолк-панк-рок-опера.

- Як багато з цих пісень довелося спеціально вчити?

- Насправді я – такий собі пересічний українець, який початково багато народних пісень не знав. Якісь основні, так би мовити, хіти, які всі знають. І взагалі, в Україні народних загальновідомих хітів не так багато, як могло би бути. Тому що класних пісень, достойних цього, набагато більше. І над цим, на мою думку, повинні працювати сучасні українські музиканти - популяризувати, осучаснювати, щоб вони звучали в контексті сьогодення, і при цьому могли співатися слухачами.
Тому, звичайно, я до цього проекту готувався. Були пісні, які я знав і міг сходу заспівати, значно більшу кількість пісень я не знав настільки добре, тому треба було підіймати матеріал. Я хотів познайомитись з піснями із різних регіонів України, різних за настроєм, щоб був більший вибір. Зрештою, я назбирав досить багато матеріалу – мені допомагали знайомі, щось я знаходив в інтернеті. Частково це були автентичні записи, які люди збирають по селах, більшою ж мірою це були записи, зроблені музикантами, які свого часу робили те, що ми робимо зараз – осучаснювали і популяризували. Наприклад, група «Кобза» та інші подібні до них українські артисти, які в свій час дуже добре цю місію виконували, беручи народні мелодії і подаючи їх у сучасних на той час обробках.

- Повертаючись до альбому, скажи, продюсуєте ви платівку самі, або хто відповідає за кінцевий саунд?

- За звучання відповідаю я, спільно з Олегом Білим. В Україні не існує інституту саундпродюсерства західного рівня. Хороший звукорежисер якоюсь мірою виступає як саундпроюсер, досвідчений музикант також може сам спродюсувати свій саунд, якщо він розуміється на студійних нюансах і на тому, як чого досягати. В принципі, ми всі альбоми так писали і цей не стане виключенням. Як показує практика, досвіду з роками стає все більше, і кожного разу результат все ближче до того, що я чую всередині себе. Бо після запису першого альбому, коли я почув нашу пісню по радіо, вона звучала зовсім не так, як я хотів, і я був дуже розчарований. Тепер я розумію, що навіть в тому першому альбомі є свій оригінальний саунд і він абсолютно самодостатній, але це було зовсім не те, що я чув всередині себе. Шлях до того, щоб у студії повністю втілювати внутрішні відчуття, зайняв багато років.

- Коли плануєте випустити альбом?

- Я завжди боюся називати якісь терміни до закінчення роботи, бо робота творча, і досвід показує, що ми ніколи в заявлені терміни не вкладаємось. Процес запису попереднього альбому зайняв більше двох років. Звичайно, що ми не сиділи весь час у студії, переривалися на концерти й інші справи, але постійно поверталися, щось змінювали, щось переписували. Цей альбом, мені здається, буде одним з найбільш швидко записаних. Програма цих пісень була зроблена в минулому році, десь до минулої весни більшість з них була готова, вони виконувалась на концертах, в тому числі й у вигляді окремої програми. Вона добре зіграна, ми добре розуміємо цей матеріал, і в студії залишається тільки зафіксувати його. Далі, звичайно, підуть студійні нюанси, зведення і таке інше, але значний час все одно економиться. Активно ми почали записуватись у другій половині лютого і зараз більшу частину інструментального накопичення вже зроблено.
Якщо все ж таки до термінів, то думаю, що це може бути осінь цього року. Дуже хочеться, щоб альбом вийшов у цьому році. Відкладати не хотілося б з кількох причин: по-перше, ми вже досить давненько його активно анонсуємо і люди чекають, а по-друге, з творчої точки зору цей матеріал уже відбувся, є бажання рухатися далі і вже зайнятися чимось наступним, власними піснями, тому що я за цим вже скучив (сміється).

- Видавати альбом плануєте в традиційний спосіб, у вигляді диску?

- Думаю, традиційний диск буде обов’язково, тому що мені самому подобається тримати в руках фізичний носій і презентувати його своїм друзям, знайомим. Якась кількість дисків буде надрукована, я також думаю, що вони будуть продаватися, хоча зараз диски перестали бути продуктом масового використання. А всі інші способи, які зможуть запропонувати ті лейбли, які будуть займатися виданням, вони, звичайно, також будуть задіяні. Ось у нас був нещодавно цікавий досвід співробітництва з одним виробником мобільних телефонів – вони купили у нашого лейбла дозвіл на те, щоб включити наші пісні в базовий контент телефону. Такий може бути варіант.

- Доречі, про лейбли: ви досі співпрацюєте з Comp Music?

- По цьому альбому ми з лейблом ще не визначились. Контракт, який у нас був з Comp Music, закінчився, і далі будемо визначатися з якими лейблами і на яких умовах працювати. На сьогоднішній день ми розглядаємо Comp Music як найбільш вірогідного видавця в Україні. Тому що ми добре з ними спрацювалися, добре їх знаємо, знаємо їхні сильні й слабкі місця – але, маючи нагоду, розглянемо всі можливі варіанти. Паралельно ми плануємо видавати цей альбом за кордоном, і це буде інший лейбл. Відомо, що Comp є представником в Україні корпорації ЕМІ, але фактично вони працюють в одному напрямку – звідти-сюди. Звідси-туди руху немає. Справа в тому, що великий рекординг, який до того ж сьогодні несе мільярдні збитки через падіння продажів дисків, не хоче навіть розглядати варіанти просування музикантів з інших країн. Тому найбільш вірогідно, що в Європі ми будемо співпрацювати з якимось незалежним лейблом, значно меншим від мейджорів, але там цією музикою будуть займатися люди, яким вона подобається. До того ж менші лейбли зазвичай приділяють більше уваги своїм артистам. Ми шукатимемо саме такого відношення, і у нас вже є подібна пропозиція з Німеччини. Додатковий інтерес викликає факт, що співпраця передбачає не тільки видання диску як такого, а й тур на його підтримку. Лейбл зацікавлений в цьому, тому що вони зможуть на цих концертах диски продавати, а на концертах диски продаються краще, ніж стоячи на полицях в магазинах. Бо люди, отримавши задоволення від концерту, хочуть забрати щось на згадку про нього. Власне, це ще одна з причин, чому інді-лейбли в умовах сьогодення мають можливість щось робити, активно співпрацюючи з промоутерами, клубами, фестивалями. Ось такі плани стосовно цього альбому.

- Давай тепер звернемося до справ Mad Heads XL. В цьому форматі гурт існує, якщо не помиляюсь, п’ять років.

- В цьому році вже шість. З 2004-го.

- Питання таке: що змусило вас тоді раптом доволі радикально змінити музичну орієнтацію, добровільно відмовитися від статусу королів українського рокабілі/сайкобілі і звернутися до ска-панку й регі?

- Особисто для мене цей перехід не був раптовим. Раптовим був хіба що момент, коли збільшився склад гурту. Ми завжди експериментували з нашою музикою. Навіть витримуючи себе в жорстких рамках стилю, намагалися в той же час привнести щось з інших напрямків. На останньому альбомі, ще записаному в рамках тріо – там, де ми заспівали пісні українською і російською, а не англійською, як виключно було до того – нашу музику вже доволі важко назвати рокабілі. Якісь елементи, звичайно, присутні, але й багато всього іншого там намішано. Ці експерименти нас потягнули далі, і ми були вимушені зізнатися собі, що вже не граємо рокабілі. Тобто відбувся нормальний творчий розвиток, як я його розумію. В рокабілі, в тому вигляді, в якому ми це робили, я вважаю, ми досягли певної вершини і далі просто розвитку не було. Там була можливість такої собі консервації – відтворення, нехай і на більш якісному рівні, але, в принципі, тих самих ідей. При цьому з’явилися нові думки, які хотілося втілювати в піснях, більш дорослі, скажімо так. Все ж таки рокабілі в плані текстів – це великою мірою кліше. Є набір тем, яких вимагає стиль. Якщо це рокабілі, то це кадилаки, контрабаси, вечірки, стильні зачіски та одяг, дівчата і таке інше. Так само, якщо це сайкобілі, то це такий собі трешак: прибульці з космосу, вампіри-перевертні, мерці та інші «страшилки». Це по-своєму класно і прикольно – але, скажімо так, у підлітковому віці. Свого часу нас це захопило, і ми непогано це відтворювали, вкладали туди якісь свої думки. Але коли набуваєш власного життєвого досвіду, то хочеться ним ділитися. А це диктує інший настрій у музиці. В мене, наприклад, цей настрій потребував більше позитиву. Це мій свідомий вибір, це світогляд, те, як я намагаюся жити і чим хочу поділитися з людьми. Тому з’явилися такі пісні, як «Надія є». При цьому не було якогось плану, щоб це обов’язково було регі. Просто, як виявилося, українська мова чомусь класно на регі лягає, і саме тому мені подобається використовувати регійні ритми. До того ж наша музика не є суто регі, не є суто ска, у нас свій коктейль, про який можна сказати, що це більшою мірою ска-панк. Але ми не боїмося гратися й з іншими стилями, якщо це йде від душі.

- Цікаво, а як відреагувала на ці зміни публіка? Ось, так би мовити, «стара гвардія» прихильників у більшості своїй прийняла їх і пішла з вами далі, чи все ж таки більше було ортодоксів, які сприйняли це як зраду?

- Звичайно, була частина ортодоксів, і це нормально. Навіть в часи, коли ми певною мірою притримувалися стилю, від альбому до альбому – просто зі зміною саунду – змінювалось і слухацьке коло. Тобто є люди, які вважають найкращим наш перший альбом, є фанати другого, третього... Я думаю, що це нормально, оскільки ми справді помітно змінювалися від альбому до альбому, навіть в рамках стилю. А коли зміни стали ще більшими, відповідно ротація слухачів стала ще значнішою.
Свого часу ми відчували себе місіонерами від рокабілі, ми пропагували цю культуру. Для цього були і радіопрограми, і публікації в пресі, і на телебаченні ми про це говорили. Мій радіопроект «Рокабільний психоз» взагалі проіснував близько 10 років… І от серед тих людей, яких ми підсадили на рокабілі, комусь важко було зрозуміти, як це так ми можемо робити щось інше. Для них рамки стилю значили більше, ніж наша творча особистість. А люди, яких можна назвати прихильниками власне нашої творчості, які бачили в музиці саме нашу індивідуальність – незалежно від того, в яку обгортку це загорнуто, – вони і сьогодні слухають нашу музику із великим задоволенням. Я думаю, що навіть серед тих людей, які ці зміни початково не сприймали, є і будуть у майбутньому такі, що з часом їх зрозуміють. Я можу судити по собі: коли я свого часу підсів на рокабілі, я взагалі ніякої іншої музики не слухав, я просто її не сприймав. А потім, коли мене «відпустило», став слухати багато різного і знайшов для себе нові улюблені групи, які я навіть раніше знав, але не дуже звертав на них увагу. Ось, наприклад, у мене дуже особливі відносини з Ману Чао. До певного моменту мені доводилося чути його записи, але вони не залишали ніякого сліду, а потім якось вночі по радіо я почув одну пісню, і вона настільки зайшла під настрій, що я захотів терміново розшукати її, щоб слухати ще і ще – а разом з тим і всі інші його пісні. Очевидно, якісь зміни відбулися в мені, те, що раніше не хвилювало – викликало резонанс. На сьогоднішній день Ману Чао є одним з найулюбленіших моїх виконавців, і можна сказати, що він значною мірою вплинув не перетворення Mad Heads на Mad Heads XL.

- Будучи лідерами украбілі, як вас тоді називали, Mad Heads були дуже частими, як на український рівень, гостями у Європі, їздили і на фестивалі, і з сольними концертами. Як зміна формату вплинула на цей аспект вашої діяльності? Менше стали вибиратися за кордон чи більше?

- Ми стали менше їздити «по Європах», але насамперед тому, що почали набагато більше їздити по Україні. Наша зайнятість тут так зросла, що ми почали перебирати харчами щодо закордону. Тобто, не їхали у будь-який клуб на будь-яких умовах, а тільки туди, де цікаво на людей подивитися і себе показати. Приміром, якісь дуже великі фестивалі, такі як Sziget. Двічі ми були на Rock For People, це головний чеський рок-фестиваль, що проходить під Прагою, минулого року виступали у Варшаві, теж open air був. При цьому і на Сігеті, і в Чехії група сприймалася дуже добре, незважаючи на те, що співали ми переважно українською. Причому дуже гарна реакція була саме на народні пісні – люди підходили, цікавилися, на якому диску це можна почути. Тому я вважаю, що в проекту УкраїнСКА є закордонні перспективи.

- Я чув вас минулого року на фестивалі «Старе місто» у Львові. Ви виступали разом з Gogol Bordello. Там була цікава ситуація, коли ви влаштували Євгену Гудзю «очну ставку» з його двоюрідним братом, з яким вони дуже довго не бачилися, і який потім навіть вийшов з GB на сцену. Як взагалі виникла ця ідея? Де ви його знайшли?

- З Сашком ми були добре знайомі. Він навіть грав з нами. Була така сумна ситуація, коли нашому трубачеві Вадику Нікітану довелося перенести непросту операцію, після якої лікарі радили йому кілька місяців не напружуватися – а виконання на духових інструментах якраз потребує серйозного фізичного навантаження. Отже нам була потрібна заміна, і ми запросили Сашу Гудзя, який грав з нами декілька місяців, заміняючи нашого основного трубача. З тих пір у нас залишилися приятельські відносини, і коли ми збиралися їхати на «Старе місто», то запропонували йому місце в нашому гастрольному автобусі, на що він із задоволенням погодився. А у Львові вже відбулася зустріч братів, які багато років один одного не бачили. Хоча, насправді, не так вже й багато, бо за кілька років до цього Женя запрошував Сашу до Чехії на зйомки фільму «Everything Is Illuminated» (фільм Ліва Шрайбера 2005 року з Елайджею Вудом і Євгеном Гудзем у головних ролях – прим. МВ), він там в епізоді у складі циганського оркестру зустрічає потяг. Тобто насправді вони якийсь зв’язок підтримували. Просто Женя – така собі людина-гастролер, яка незрозуміло, де і коли знаходиться. Тому вони зустрілися наче в перший раз, далі пішла якась імпровізація – Саша Гудзь опинився на сцені, вони почали щось виконувати там, потім вирушили на афтерпаті… Нас теж туди тягнули, але ми вже не могли фізично (сміється). Так що там було просто якесь індійське кіно (сміється).

- Таке питання… З одного боку, ви виступаєте на великих фестивалях, на одній сцені з першокласними групами, вітчизняними і закордонними, а з іншого – ви резидентуєте у невеличких київських клубах. Чому ви це робите і що при цьому відчуваєте? Бо існує, принаймні в нашій країні, дещо упереджене ставлення до таких виконавців, мовляв, це доля або невідомих починаючих музикантів - розважати випиваючу публіку кілька раз на тиждень, або невдах-лабухів, які не змогли пробитися у великий шоу-бізнес.

- В принципі, виступи у невеличких клубах – це цілком нормально, і більшість західних артистів, в тому числі й досить відомих, в різні часи це робили або роблять. Щоправда резидентство – це така досить специфічна штука, від якої зараз ми відмовилися. Хоча до цього ми виступали у «Докерах» (Docker Pub і Docker’s ABC – прим. МВ) регулярно п’ять років поспіль. Я згоден, що, можливо, це негативно впливає на статус групи, бо є люди, які вперше її бачать у клубі, намагаються замовити пісню, щось таке, і кожен раз їм доводиться щось пояснювати – це не є приємним. Але з іншого боку, для нас був важливий той момент, що це – можливість постійно бути у хорошій формі, постійно виступати, постійно підтримувати контакт зі слухачем. Бо концертне життя, воно таке – зараз є багато концертів, а потім декілька місяців може нічого не бути.
До того ж, в українському шоу-бізнесі є така проблема, яка змусила нас викручуватись таким чином – гастрольного простору, як такого, для українських виконавців, не існує. Існують або фестивалі, свята, дні міст, рекламні акції, де спонсор готовий оплатити майданчик, або корпоративи. А щодо звичайних, нормальних концертів, то вони відбуваються досить рідко, бо люди, які цим займаються, воліють працювати із закордонними артистами – очевидно, вважаючи, що це для них вигідніше. Чи то тому, що можна поставити дорожчі квитки, чи то вони впевнені, що так зберуть більший зал… Але факт в тому, що, якщо українська група їде в тур, то це виключення, це не норма, і це робиться власними силами. Що, в принципі, неправильно. Бо музиканти повинні займатися своїми справами, менеджмент – своїми, а промоутери – своїми. Але якщо правила не працюють, треба їх порушувати. Ось ми й пішли шляхом регулярних виступів у маленьких клубах. І якщо порахувати продані квитки в клубах, де ми регулярно виступали, то ми за рік збирали Палац спорту (сміється). Тут вже треба обирати – чи ми хочемо виступити один раз на рік, чи хочемо робити це багато разів (посміхається). Ми любимо виступати, любимо грати наживо – і для нас це був вихід. Зараз ми схиляємося до того, щоб переходити на зали, а якщо це навіть будуть клуби – щоб це були концерти все ж таки не резидентські. Бо це нас розслабляє – мовляв, є якісь гарантовані виступи і не треба нічого особливого для цього робити. Коли концерти відбуваються так часто, то, зрозуміло, ніхто не чекає, що кожен раз буде щось нове. Але ми, як люди творчі, повинні намагатися на кожному концерті давати людям нове.
Ми не виступали в «Докерах» з грудня місяця, і плануємо дати лише два концерти в квітні: один з програмою УкраїнСКА і один з Mad Heads XL. Це будуть разові акції, і я хочу, щоб наші виступи сприймалися людьми не просто як можливість піти розважитися у вільний вечір – а як подія, на яку вони б прагнули потрапити. Позитив цього я вбачаю в тому, що відфільтруються випадкові люди, які прийшли в клуб просто потусуватися, не знаючи, що за група грає, а будуть лише ті, кому це потрібно. І їм буде комфортніше у «своєму» середовищі, і нам буде приємно.

- Хочу дещо звернутися до вашої внутрішньокомандної кухні. Скажи, у вас взагалі творчість колективна чи саме ти задаєш, скажімо так, головний вектор і ви вже сумісними зусиллями ним рухаєтесь?

- Скажу так: початковий процес починається з мене, а колективна творчість присутня на певному етапі. Наш репертуар – це здебільшого мої пісні. Я приходжу на репетицію з якимись ідеями, вони можуть бути зовсім готовими, а можуть потребувати якогось колективного осмислення. Тобто ідеї в основному генерую я, але я не завжди бачу кінцевий результат. Тоді ми дороблюємо їх спільно. Ось, наприклад, в проекті УкраїнСКА колективної роботи було більше. Бо коли це моя пісня, то я зазвичай якось її уявляю – а тут треба було шукати якусь класну форму, яка б задовольнила всіх. Може здаватися, що альбом народних пісень – це шара, тому що пісні писати не треба, щось там швиденько збацали і все готове. Але це не так – репетиційний процес забрав навіть більше часу, ніж опрацювання наших власних пісень. Доводилося робити по декілька версій, навіть у різних стилях. Тому що, зробили щось – ніби класно, але якось не те, спробували на концерті – і люди реагують так собі… Давайте відкладемо… А тут у когось ідея: а давайте спробуємо так… Або був варіант, коли я прийшов з піснею і одразу трьома варіантами її аранжування, ми сиділи-перебирали, і врешті один відкинули зовсім, а з двох зібрали один.

- Основою і Mad Heads, і Mad Heads XL був і, відповідно, є тандем братів Краснооких: тебе і твого брата Максима. Як ви співіснуєте всі ці роки? Чи бували/бувають у вас ситуації а ля брати Галахери?:)

- Я скажу так: певні протиріччя виникають між усіма людьми, які довго спілкуються у тісному колективі, особливо якщо це творчі люди, які знаходяться в творчому процесі. Кожен може мати якесь своє бачення. Так що випадки бувають. А коли ми раніше грали утрьох, колектив був ще тісніший і демократії там було ще більше. Часто траплялися творчі конфлікти, які іноді переходили в особисте, і ми потім могли не розмовляти один з одним довгий час, майже до бійок доходило. І це нормально, нічого не поробиш. Треба просто напрацьовувати якусь взаємоповагу і якісь схеми, як з подібних ситуацій вирулювати, щоб потім ніхто не ображався. Зараз простіше, бо демократії стало менше і останнє слово залишається за мною. А що стосується Максима, то те, що ми брати, насправді полегшує ситуацію. Тому що рідному брату набагато легше пробачити якісь емоційні штуки, через які люди нерідні могли б довше носити каміння за пазухою відносно одне до одного. Звичайно, протягом життя у нас бували різні ситуації, в дитинстві ми і билися бувало (сміється). Але всі ці речі легко пробачаються, а лишається те, що нас єднає.

- В продовження сімейної теми. В свіжому вашому кліпі на пісню «Зірки знають» з’являється твій син і образі рок-героя з електрогітарою наперевіс. Скажи, чи виявляє він цікавість до батьківської справи, чи збирається йти по стопах?:)

- Зараз цікавість в нього є – і дуже велика. Але справа в тому, що в нього й вибору особливого ще не було (посміхається). Діти відтворюють те, що бачать, і в цьому віці батьки для них – рольові моделі. Так що для нього концерти, репетиції – це норма життя, він погано собі уявляє, якою ще діяльністю люди можуть займатися. Тому він постійно в музиці, постійно щось слухає, імітує, бо в його віці ще важко вчитися справді грати на музичних інструментах, але він підспівує, знає багато текстів пісень.

- Татова музика подобається чи є інші пріоритети?

- Є багато іншого, і він обирає сам, що йому слухати. Звичайно, вся моя колекція дисків у його розпорядженні. Взагалі він активно слухає музику з одного року – з моменту, коли зміг сам вставити диск у програвач. З тих пір він сам собі програмує плей-листи. Зараз, коли він спілкується вже як достатньо доросла людина, він іноді просить записати йому щось нове, чого він ще не чув. І я починаю перебирати комп’ютер і інтернет, щоб знайти щось, чого він не чув і що би я йому порекомендував (посміхається). Але однозначно говорити про те, що він буде займатися музикою в майбутньому, я не можу. Тому що це він повинен визначитися. В мене нема застереження проти того, щоб він саме цим займався, але й спеціально підштовхувати його до цього я теж не збираюся. Він буде мати достатньо інформації про всі аспекти музичного життя і далі. І якщо це буде йому близьке і він відчує, що зможе в цьому реалізуватись, він зробить цей вибір. А можливо, він захоче займатися чимось зовсім іншим. Я вважаю найголовнішим те, що батьки повинні давати дитині можливість знайти себе, навчитися себе реалізовувати, отримувати задоволення від життя, займаючись улюбленою справою. Але яка це буде справа, мені зараз дуже важко сказати.

- Я знаю, що готується до виходу ще один кліп Mad Heads XL, який знімали в Аргентині. Чому саме Аргентина і як ви туди потрапили?

- В принципі, я давно мріяв побувати в Латинській Америці. А склалося так, що режисер Ігор Стеколенко (з ним ми знімали кліп на «Зірки знають») і його знімальна група були саме в Аргентині, і мені залишалося тільки приєднатися до них.

- Які враження?

- Я був там лише три дні, з яких півтори доби зайняли зйомки, але зйомки відбувалися на вулицях Буенос-Айреса. Тобто з містом я більш-менш познайомився. Звичайно, щоб по-справжньому його відчути, треба було б пожити там хоча б кілька тижнів.

- Ну і як там? Інший світ?

- Ні, навпаки. Мені здається, що Латинська Америка для українців близька і зрозуміла. Є в нас щось спільне. Я не відчував себе там чужим. Ось я нещодавно побував на Шрі-Ланці, оце інша планета. А Аргентина… Мені здається, що я навіть міг би там жити. Хоча є й свої нюанси. Буенос-Айрес дуже контрастне місто, присутнє змішення різних стилів. В принципі, це емігрантська країна, і всі культури, які були там в різні часи, вони всі поруч. Тут і колоніальні якісь будівлі, які нагадують Європу, тут і мегасучасні хмарочоси, тут же хмарочоси не дуже сучасні – років 70-х, які сьогодні виглядають дещо смішно, – а поруч можуть просто бути якісь руїни, покинуті будмайданчики. І зовсім недалеко від центру я бачив такі халупи, що в нас в таких злиднях не живуть. Причому ж це столиця, а що там далі в країні, навіть важко уявити. Хоча, можливо, там далі в країні якраз і краще, ніж в мегаполісі: заможні фермери-гаучо і все таке (сміється).

- Коли можна буде побачити кліп?

- Режисер вже почав над ним працювати, але ми не поспішаємо, бо тільки нещодавно до ефіру потрапив наш кліп «Зірки знають».

- Що ж, дякую за цікаву бесіду!